Учитель української мови і літератури

В. Ф. Козинець

Перший зимовий день – перше грудня – став справжнім святом любові і патріотизму для наших восьмикласників.

У кабінеті української мови і літератури №12 йде урок української мови: розв’язуємо складні синтаксичні «задачі». Раптом хтось прокриває двері  і в щілині з’являється спочатку букет квітів, а потім – солдат – молоде усміхнене бородате лице. З розкритими обіймами наближається до мого вчительського столу, наш випускник, мій улюблений учень Мамедов Юсіф Акбарович.

Батько – азейбарджанець, а мама – українка, тож молодими життя занесло їх у Трипілля, там збудували хату під Дівич-горою і вирощували свого стна Юсіфа і доньку Катю.

Юсіф не був відмінником, нічим особливим не відрізнявся серед хлопчиків-ровесників. Але виявилося, що в його серці росла велика любов до землі своєї. Він закінчив Академію МВС, до війни на Сході працював в органах внутрішніх спроав. А ось вже 2 роки він – воїн АТО. Не просто воїн – командир.

Діти сиділи, як заворожені, слухаючи розповідь Юсіфа. А мені було дуже тепло на серці: і від його обіймів, і від похвальних слів ппро уроки української мови, і від хвилюючих слів про друзів-воїнів, і про любов до матері з батьком, до України.

У кабінеті ми з дітьми знайшли для нашого гостя подарунки: підписали книгу «Де Стугна руку подає Дніпру» його друзям-воїнам АТО зі словами вдячності, подарували статуетку.

Юсіф тис руки хлопцям і дівчатам і наказував берегти школу, вчителів, любити свою землю. На прощання я говорила йому про любов, шану до наших воїнів, розповіла, що постійна молитва церкви і матерів України лине до Господа, і читала слова А. Малишка:

«Україно моя, долі, грозами світло пропахлі,

Польова моя мрійнице.

Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров,

Свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала,

Тополею в небо зросла».