Дорогий гість |
Учитель української мови і літератури В. Ф. Козинець
Перший зимовий день – перше грудня – став справжнім святом любові і патріотизму для наших восьмикласників. У кабінеті української мови і літератури №12 йде урок української мови: розв’язуємо складні синтаксичні «задачі». Раптом хтось прокриває двері і в щілині з’являється спочатку букет квітів, а потім – солдат – молоде усміхнене бородате лице. З розкритими обіймами наближається до мого вчительського столу, наш випускник, мій улюблений учень Мамедов Юсіф Акбарович. Батько – азейбарджанець, а мама – українка, тож молодими життя занесло їх у Трипілля, там збудували хату під Дівич-горою і вирощували свого стна Юсіфа і доньку Катю. Юсіф не був відмінником, нічим особливим не відрізнявся серед хлопчиків-ровесників. Але виявилося, що в його серці росла велика любов до землі своєї. Він закінчив Академію МВС, до війни на Сході працював в органах внутрішніх спроав. А ось вже 2 роки він – воїн АТО. Не просто воїн – командир. Діти сиділи, як заворожені, слухаючи розповідь Юсіфа. А мені було дуже тепло на серці: і від його обіймів, і від похвальних слів ппро уроки української мови, і від хвилюючих слів про друзів-воїнів, і про любов до матері з батьком, до України. У кабінеті ми з дітьми знайшли для нашого гостя подарунки: підписали книгу «Де Стугна руку подає Дніпру» його друзям-воїнам АТО зі словами вдячності, подарували статуетку. Юсіф тис руки хлопцям і дівчатам і наказував берегти школу, вчителів, любити свою землю. На прощання я говорила йому про любов, шану до наших воїнів, розповіла, що постійна молитва церкви і матерів України лине до Господа, і читала слова А. Малишка: «Україно моя, долі, грозами світло пропахлі, Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла. Я віддам свою кров, Свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала,
Тополею в небо зросла». |